Українські реферати:
 
Бесплатные рефераты
 

 

 

 

 

 

     
 
Тенденції розвитку зовнішньої політики СРСР у післясталінські десятиліття
     

 

Політологія

Тенденції розвитку зовнішньої політики СРСР у післясталінські десятиліття

Чураков Д. О.

1. Зовнішня політика в роки Хрущова

Вироблення нових орієнтирів у зовнішній політиці

На похоронах Сталіна, щонайменше тричі на виступі Г. Маленкова, В. Молотова і Л. Берії з боку радянського керівництва прозвучали заклики до "Мирного співіснування", що стає лейтмотивом радянської зовнішньої політики на найближче десятиліття. Зі смертю Сталіна багато політичних сил на Заході пов'язували надії на швидке ослаблення Радянського Союзу та його ролі на міжнародній арені. Проте в повному обсязі цих розрахунків збутися виявилося не судилося. Навпаки, незабаром після змін, що відбулися в радянському керівництві, нові лідери роблять важливі зовнішньополітичні кроки, спрямовані на активізацію радянської зовнішньої політики. Так, уже влітку 1953 р., в результаті спільних зусиль китайської і радянської сторони вдалося покласти край тривалої Корейській війні. Позитивних результатів радянської дипломатії вдалося добитися і на інших напрямках. У 1954 р. при нашої активної сприяння вдалося згасити ще одне вогнище напруженості: під тиском міжнародної громадськості Франції довелося припинити розв'язану нею колоніальну війну проти народів Індокитаю, і французькі війська покинули В'єтнам, Лаос і Камбоджі. Незабаром в Женеві були укладені домовленості, за яким Франція визнала незалежність цих держав. Після відмови СРСР від територіальних претензій на Карський та Ардаганскій округу, а так само від планів щодо зміни режиму Чорноморських проток, нормалізуються відносини з Туреччиною.

Складні процеси в цей період відбуваються в країнах Східної Європи, з якими після перемоги над фашизмом у Радянського Союзу складалися міцні добросусідські відносини. Разом з тим, далеко не всі політичні сили в цих країнах сприймали позитивно почалося зближення з "великим східним сусідом". Смерть Сталіна фактично в усіх цих державах супроводжувалася зростанням напруженості. Особливо драматично розвивалися події в НДР, що встигла перетворитися на головний форпост радянізації Східної Європи. Тут справа дійшла до масових виступів робітників. У заворушеннях, які розгорнулися 16-17 червня 1953 р., за сучасними оцінками взяло участь 267 тис. осіб, страйкувало 110 підприємств, демонстрації охопили 7 окружних центрів, 43 районних міста та 105 інших населених пунктів. Тільки втручання радянських військ дозволило нормалізувати ситуацію. Радянські історики фактично одностайно наполягали, що безлади в НДР були спровоковані західними спецслужбами. Сьогодні існують й інші точки зору. Згідно з однією із сучасних версій, за подіями міг стояти Берія, який домагався реалізації свого курсу в відносно Німеччини, за іншою - заворушення прямували, навпаки, суперниками всесильного наркома, які намагалися дискредитувати його пропозицію відмовитися від будівництва соціалізму в НДР. На користь цього свідчить, Зокрема, той факт, що саме Берії було доручено координувати дії по придушення народних виступів у Східній Німеччині, а під час відсутності останнього в країні були проведені основні підготовчі заходи щодо його зсуву.

Як б то не було, під враженням від кризи в НДР, радянське керівництво в 1953-1954 рр.. пом'якшує свій тон у відносинах з партнерами з країн Східної Європи. З Кремля в Східноєвропейські столиці надходили наполегливі поради та заклики почати деяку лібералізацію режимів. Об'єктом критики в цих умовах стають угорські керівники, які, на думку Москви, проводили надмірно жорсткий курс радянізації країни. Щоб уникнути ускладнень угорцям пропонувалося відмовитися від політики масових репресій, а також піти на розділення посади Генерального секретаря Угорської партії праці та Голови Ради міністрів. Саме в цей період, у липні 1953 р. на політичну сцену виходить що зіграв в подальшому надзвичайно важливу роль у розвитку радянсько-угорських відносин І. Надь, який за підтримки Маленкова (і, ймовірно, Берії - в 1930-і рр.. Надь був таємним агентом НКВС, за доносами якого розстрілювали угорських комуністів-інтернаціоналістів) отримує пост глави угорського уряду. Процеси лібералізації почалися у Польщі, де почався процес реабілітації і була трохи пом'якшена цензура. Від ув'язнення вийшов колишній лідер Польської робітничої партії, якого історики вважають "Ідеологом польського шляху до соціалізму". Так само на 1953 р-1954 рр.. припадають перші спроби нормалізації відносин з керівником Югославії Б. Тіто, поки, правда, не дали скільки-небудь позитивних результатів.

В середині 1950 рр.. міжнародні відносини вступили в нову фазу. З входженням до НАТО Західній Німеччині і утворенням в 1955 р. Організації Варшавського договору закінчується формування біполярного світу. У той же час на розстановку сил все більший вплив починає чинити процес деколонізації і появи країн "третього світу". Важливі зміни відбуваються і в зовнішньополітичному курсі Радянського Союзу. Пов'язані вони були з рішеннями XX з'їзду партії. Хоча концепція Маленкова про неможливість перемоги в ядерній війні виявилася не затребувана, в основу зовнішньополітичного курсу СРСР була покладена ідея про можливість мирного співіснування держав з різним суспільно-політичним устроєм. Так, ще в 1955 р. на зустрічі у верхах у Женеві СРСР запропонував скоротити протягом двох років збройні сили СРСР, США і Китаю до 1-1,5 млн., а Франції та Великобританії -- до 650 тис. чоловік. Але й отримавши негативну реакцію на Заході на свої пропозиції, СРСР продовжив свою миролюбну зовнішню політику і в тому ж 1955 оголосив про односторонньому скорочення своєї армії на 640 тис. чоловік. У 1956 р. було ухвалено ще більш масштабні скорочення - на 1,2 млн. чоловік, а в 1957 р. з армії було звільнено ще 300 тис. Були ліквідовані радянські військові бази в Китаї та Фінляндії. У липні 1955 СРСР на нараді глав урядів провідних світових держав вніс пропозицію про колективної безпеки в Європі, але США, Англія та Франція відхилили їх. У Того ж року за активної участі радянської дипломатії було вирішено складний австрійський питання: Австрія проголошувала себе нейтральною державою та встановлювала партнерські взаємини з СРСР.

В 1957 Радянський Союз виступив з ініціативою припинити ядерні випробування, в 1958 р. в односторонньому порядку сам припинив подібні випробування. У тому ж році СРСР і США уклали угоду про культурне співробітництво. У 1959 р. М. Хрущов побував у США з візитом. Проводячи політику зближення із Заходом, Хрущов у 1956 р. відновив радянсько-японські дипломатичні відносини. В обмін на укладення мирної договору, Хрущов погодився передати японцям два з чотирьох островів Курильської гряди. Це був безпрецедентний акт, коли країна-переможець, а не переможена країна в обмін на укладення миру погоджувалася на територіальні поступки. Жест Хрущова була з розумінням зустрінута японською стороною. Великим прорахунком стає спроба Хрущова домогтися вступу СРСР в агресивний блок НАТО, фактично проігноровані лідерами Західних держав.

Кризові моменти в розвитку міжнародних відносин

Разом з часом, крім ініціатив, спрямованих на зближення із Заходом, радянським керівництвом в 1950-і рр.. робляться кроки, яких зустріли зовнішньополітичними партнерами вкрай негативно. У 1950-і рр.. в СРСР почалося масштабне переозброєння армії новими видами техніки, в тому числі новими видами ракетно-ядерної зброї. Хоча США як і раніше мали значну перевагу за кількістю ядерних боєголовок (на 1 радянську боєголовку доводилося 17 американських), можливість радянського ядерного відплати діяла на західні держави витвережували. Багато в чому завдяки цьому Радянському Союзу вдалося зірвати в 1956 р. агресію проти Єгипту: радянська загроза впливати на країни-агресори з допомогою не тільки дипломатичних, але і військових засобів призвела до негайного відновлення миру на Близькому Сході. Страх перед радянською військовою потужністю дозволив перевести в конструктивне русло і Берлінський криза 1961 р., під час якого американські танки були висунуті безпосередньо на лінію, що відділяла Західний Берлін від Східного. Результатом Берлінського кризи стало будівництво керівництвом НДР Берлінської стіни, яка на багато років стала символом розділеного людства і холодної війни.

Самий гострий конфлікт за весь час політичної діяльності Н.С. Хрущова стався в 1962 і отримав назву "Карибської кризи". Причиною його стали плани введення американських ядерних ракет до Туреччини. У пошуках відповіді на агресивні дії США, Радянський Союз навесні 1962  р. укладає договір про військову співпрацю з Кубою, де в 1959 р. перемогла антиімперіалістична революція, на чолі якої стояв Ф. Кастро. На підставі досягнутих угод, влітку цього ж року на Кубі почалося розміщення радянських ядерних ракет середньої дальності (операція «Анадир»). Коли американці дізналися про дії радянської сторони, вибухнув серйозний міжнародний скандал. США почали демонструвати готовність вторгнення на Кубу, оголосили морську і повітряну блокаду острова Свободи (як називали Кубу в радянській пресі). Збройні сили Америки були приведені в бойову готовність. У відповідь на розпочаті американцями заходи, військові приготування почалися і в Радянському Союзі. Світ опинився на межі ядерної війни. Але в останній момент радянського лідера і президента США Д. Кеннеді вдалося знайти щось на зразок компромісу. Радянські ракети евакуювалися з Куби, а американці обмежувалися гарантією безпеки Кубі, а також погоджувалися не розміщувати свої ракети в Туреччині. Після Карибської кризи відкрилася нова смуга розрядки напруженості. Разом з тим, в цілому міжнародна ситуація і надалі продовжувала визначатися протистоянням двох наддержав і двох різних суспільно-політичних систем. Періоди пом'якшення протистояння швидко закінчувалися новими конфліктами, які все частіше втягувалися і країни третього світу.

Взаємовідносини з країнами соціалізму

Нове слово прозвучало на XX з'їзді і відносно країн соціалізму. Було визнано, що існує різноманіття шляхів переходу до соціалістичного суспільства. У 1955 р. відбувається поліпшення відносин з Югославією. У тому ж році був утворений військово-політичних блок європейських соціалістичних країн, що серйозно зміцнювало безпеку і авторитет СРСР. Проте надалі спостерігається зростання суперечностей в країнах соціалізму. Значною мірою напруженість у країнах соціалізму була викликана XX з'їзд КПРС. Багато комуністичні партії відмовилися підтримати амбіції Хрущова і включитися в антисталінського компанію. Часто мова йшла про невеликі радикальних комуністичних партіях, але серед них опинилася і друга за могутності Китайська комуністична партія. Очолював її Мао Цзедун визнавав керівну роль СРСР за Сталіна, але не погоджувався визнати лідерство Хрущова, сам претендуючи на роль лідера комуністичного руху. Політика СРСР за Хрущова була оголошена ревізіоністской, дипломатичні відносини між СРСР і Китаєм виявилися замороженими. Остаточно Китай заявив про свою самостійність після "Карибської кризи", звинувативши Хрущова в капітуляції перед імперіалізмом. Китайських комуністів підтримали Албанія і КНДР.

Негативно на зовнішньополітичному курсі СРСР в роки правління Хрущова позначалися не тільки перегини в десталінізації, але і її непослідовність, поверховість, косметичний характер. Багато людей в соціалістичних країнах повірили радянського лідера, повірили в його щиру прихильність демократії. Очікування демократичних змін охопили країни Східної Європи. Зіткнення з дійсністю породжувало розчарування. Напруженість на цьому грунті виникла в 1956 р. у відносинах з Польщею, яка заявила про прагнення будувати соціалізм, але без сліпого наслідування радянському досвіду. У країні ожили давні антиросійські настрою. Відмовлялась підкорятися диктату Москви, яка вимагала економічної інтеграції країн Східної Європи, Румунія. У Москві бачили в цій країні базу розвитку сільського господарства, тоді як самі румуни були рішуче налаштовані на проведення в своїй країні індустріалізації по-радянськи. Пік розбіжностей між СРСР та Румунією припав на 1961-1962 рр.. Побоюючись зближення з Румунії Албанією і КНР, Радянський Союз пом'якшив свої претензії. Не стали доводити ситуацію до повного розриву і румунські лідери, зацікавлені в економічної та політичної підтримки з боку СРСР. Але недовіра між двома країнами, що виникло в ці роки, в тій чи іншій мірі давала про себе знати аж до краху радянського блоку.

Однак найбільш драматично в цей період складалися радянсько-угорські відносини. Восени 1956 р. Угорщина пережила великі потрясіння, які одні історики називають народною революцією, інші - контрреволюційним заколотом. Як це часто буває в історії, вагомі аргументи є у кожної із сторін: руху такого масштабу завжди мають складну природу і піднімають до життя найрізноманітніші сили. Причиною угорських подій став розпад сталінської системи в міжнародному масштабі після викриттів, виголошених Н.С. Хрущовим на XX з'їзді партії. Антирадянські гасла, під якими розгортався рух за оновлення, а також агентурні дані про готовність Заходу втрутитися в угорські події викликали серйозну стурбованість в радянського керівництва. В Угорщину були введені радянські війська. Разом з тим, використання зброї проти народних виступів мало самі згубні наслідки як для зовнішньополітичного престижу СРСР, так і для демократичних тенденцій внутрішнього розвитку.

СРСР і країни, що розвиваються

Важливим напрямком зовнішньої політики СРСР в 1950-і рр.. стають взаємини з "Третім світом". У 1960 р. Генеральна Асамблея ООН за ініціативою радянської делегації бере Декларацію про надання незалежності всім колоніальним народам. Молоді держави, звільняючись від колоніальної залежності, природно орієнтувалися на Радянський Союз як на країну, яка виступає за рівноправність в міжнародних відносинах. СРСР змушений був рахуватися зі своєю новою міжнародної роллю, розплачуючись за зростання свого політичного впливу економічною допомогою країнам, що розвиваються, яка здійснюється нерідко на шкоду власної економічної стабільності. Посилення впливу Радянського Союзу в регіонах світу, які Захід звик бачити зоною власних інтересів, викликало занепокоєння США та їхніх союзників. Країни третього світу ставали ареною зіткнення двох наддержав. Невипадково на XX з'їзді національно-визвольний рух, поряд з комуністичним і робітникам рухом, було проголошено однією з найважливіших рушійних сил прогресивного оновлення світу.

В середині 1950-х рр.. М. Хрущов і М. Булганін здійснили візити до Бірми, Афганістан, Індію, в ході яких були укладені важливі економічні і політичні угоди. Особливо успішно складалися радянсько-індійські відносини. Так, тільки за три роки з 1953 р. по 1956 р. товарообіг між двома країнами збільшився у 31 разів. Іншим найважливішим партнером СРСР у ці роки стає Єгипет, де в 1952  р. перемогла національно-визвольна революція. Під час візиту в країну в червні 1956  р. міністра закордонних справ СРСР Д. Шепилова, радянська сторона погодилася надати Єгипту велику економічну допомогу. Незабаром, у відповідь на відмову США виділити кредити на будівництво Асуанської дамби керівник Єгипту Г. Насер оголосив про націоналізацію Суецького каналу. Колишня британсько-французька компанія каналу спробувала шантажувати уряд Насера, відкликавши своїх лоцманів, які проводили кораблі через вузький і складний фарватер. Тоді на допомогу Єгипту прийшов Радянський Союз. За розпорядженням Хрущова до Єгипту були направлені досвідчені лоцмани з СРСР. Радянська сторона висловила готовність надати допомогу Єгипту у спорудженні Асуанської дамби. За рахунок радянської допомоги Єгипет покривал до 50% витрат на економічний розвиток. Крім того, у ці роки активно розвивалися взаємини СРСР з Індонезією, Сирією, Лівією, Суданом, Конго та іншими державами Азії, Африки, Латинської Америки. Всього в ці роки СРСР підписав договори про дружбу і співробітництво більш ніж з 20 країнами, що розвиваються.

2. Зовнішня політика СРСР у 1964-1985 рр..

Відносини СРСР з країнами заходу: курсом розрядки

Після 1964 зовнішньополітичний курс, що проводиться Радянським Союзом, стає більше стабільним і збалансованим, але в той же час, більш консервативним. Так само, як і у внутрішньополітичній сфері, в галузі зовнішньої політики нове керівництво країни зіткнулося з комплексом невирішених проблем, що залишилися від попереднього десятиріччя. Відносини з Заходом балансували на межі розриву. У країнах соціалізму наростали серйозні внутрішні протиріччя, продовжував загострюватися що почався після XX з'їзду партії криза світового комуністичного руху. Нестабільним було становище СРСР у третьому світі. Всі ці проблеми доводилося вирішувати на фоні почалося уповільнення темпів розвитку економіки країни і стагнації в соціально-політичній і духовній сферах.

Положення СРСР на міжнародній арені багато в чому визначався існуванням двох соціально-політичних блоків, один з яких формувався навколо Радянського Союзу, а другий - навколо США. У цьому ключі від взаємин з країнами Заходу залежала не тільки міцність позицій СРСР у світі, але й внутрішня стабільність. Постійно загострюється гонка озброєнь важким тягарем лягала на радянську економіку, настійно вимагала від керівництва СРСР не тільки постійно вдосконалювати оборонну міць країни, а й знаходити шляхи компромісу з лідерами західних держав. Ряд важливих кроків у цьому напрямку радянське керівництво зробило вже в другій половині 1960-х і на початку 1970-х років, що дало змогу серйозно знизити загрозу виникнення світової термоядерної війни. Новий рівень взаємин між Заходом і країнами східного блоку, компроміс, досягнутий між ними, увійшов в історію як "Розрядка міжнародної напруженості".

Побудова будівлі розрядки почалося зі значного поліпшення взаємин Радянського Союзу з Францією. Зближенню двох країн сприяла рішуча, самостійна політика, що проводиться Президентом Франції генералом Шарлем де Голлем. У 1966 р. він заявив про вихід Франції з військової організації НАТО та прагнення французького керівництва проводити незалежну від Америки зовнішню політику. У 1966 р. відбувся візит де Голля в СРСР. За його підсумками була прийнята декларація, в якій проголошувалося прагнення двох дружніх держав кріпити "атмосферу розрядки" між Сходом і Заходом. Франція та СРСР домовилися про проведення регулярних консультацій, метою яких проголошувалося розвиток франко-радянських відносин "Від згоди до співпраці".

В ці ж роки важливі зрушення відбуваються у взаєминах з Федеративної Республікою Німеччини, де на виборах у вересні 1969 перемогли ліві прогресивні сили. Що став канцлером соціал-демократ В. Брандт офіційно визнав, що відтворення єдиної Німеччини не повинно бути каменем спотикання на шляхи зближення позицій держав з різним суспільним ладом, що отримало назву "нової східної політики". В її рамках в 1970 р. був укладений міжнародний договір, за яким ФРН відмовлялася від домагань до НДР і іншим країнам Східної Європи і визнавала непорушність повоєнних кордонів в Європі. У наступному, 1971 р. було зроблено ще один крок у вирішенні німецького питання. Урядами СРСР, США, Великої Британії та Франції було підписано чотиристороння угода по Західного Берліна. Угода декларував, що Західний Берлін не є частиною території ФРН, і не буде управлятися нею надалі.

Визначальним напрямком, за яким йшов розвиток розрядки, були радянсько-американські відносини. У 1967 р. СРСР, США, а також Великобританія підписують угоду про мирне використання космосу. У наступному, 1968 р., приймається один з найважливіших міжнародних документів, довгі роки, аж до кінця XX ст. що був основою міжнародної безпеки і довіри між державами: договір про нерозповсюдження ядерної зброї. За цим договором, ядерну зброю або його компоненти не повинні були виходити за межі п'яти держав, на той час уже мали його (США, СРСР, Великобританія, Франція, Китай). До договору приєдналася також ФРН, що різко підвищило його значимість і зняло яке мала радянської сторони стурбованість з приводу можливості появи ядерної зброї у Західній Німеччині. Американське керівництво на чолі з президентом Р. Ніксоном тепер заявляло про готовність у своїх взаєминах з СРСР розраховувати не тільки на силу, але й на переговорний процес.

Причини такого разючого зміни політики США не були випадковістю. Розв'язана країнами Заходу і, насамперед Сполученими Штатами гонка озброєнь, за визнанням самих західних політиків і експертів, не мала військового сенсу. Перш за все вона була розрахована на підрив економіки СРСР. Але повною мірою ці розрахунки не виправдалися. Якщо ще в 1962 р. в момент Карибської кризи СРСР з всіма компонентами ядерного озброєння програвав США, то менш ніж за 10 років ситуація докорінно змінилася. Головним визначальним чинником світової політики з цього моменту і аж до руйнування СРСР стає досягнення Радянським Союзом військово-стратегічного паритету. США все ще істотно випереджали СРСР за кількістю ядерних зарядів, але за кількістю одиниць засобів доставки відставання було подолано: у СРСР тепер там бу 2320 стратегічних засобів доставки ядерної зброї, у США - 2323. В американських штабах заговорили про те, що тепер удар у СРСР зможе при будь-якому збігу обставин стати для США смертельним. У силу цього в американській еліті виник розкол. Частина політиків, військових і бізнесменів не могли змиритися з подією і вимагала реваншу будь-якою ціною. Однак тимчасово взяла гору інша угруповання більше тверезомислячих і далекоглядних політиків на чолі з президентом Ніксоном, що виступали за конструктивні взаємини з Радянським Союзом.

В початку 1970-х рр.. радянське керівництво виступало з важливими ініціативами в галузі поліпшення клімату у взаєминах між різними державами. Комплекс зовнішньополітичних ініціатив, які західні автори нерідко пов'язують з особистістю тодішнього радянського лідера, отримав назву "Програми світу ". Ця програма була озвучена ним у звітній доповіді ЦК XXIV з'їзду КПРС. Як підкреслювалося радянською стороною, Програма світу базувалася на «Ленінському принципі мирного співіснування держав з різним суспільним устроєм ». Основні її положення зводилися до наступного: заборона зброї масового ураження; повна ліквідація ядерної зброї всіма країнами, що володіють їм; обмеження і повне припинення гонки озброєнь; скорочення чисельності збройних сил держав; ліквідація гарячих точок; створення системи колективної безпеки в Європі і в усьому світі; розпуск військових блоків; виведення іноземних військ з території інших держав; підтримка боротьби народів світу за незалежність і вільний розвиток; поглиблення і зміцнення взаємовигідного співпраці між народами; взаємну відмову від застосування сили. Надалі Програма світу доповнювалася і розвивалася в рішеннях XXV та XXVI з'їзду КПРС.

Радянська програма світу зустріла потужну підтримку прогресивних і демократичних сил у всіх державах планети. Вже в 1971 р. СРСР домагається прийняття угоди про заборону розміщення ядерної зброї на морському дні. У 1972 р. колишні домовленості з країнами Заходу доповнюються конвенцією про заборону біологічної зброї. У тому ж році відбувся історичний візит в СРСР американського президента Р. Ніксона. У ході візиту було підписано основоположний документ "Основи взаємовідносин між Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки". У ньому містилося визнання, що "в ядерний вік немає іншої основи взаємовідносин, крім мирного співіснування ". Одночасно з цим сторони підписали Тимчасове угоду щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-1). У ньому для обох сторін встановлювалися обмеження щодо кількості міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) і ракет, що запускаються з підводних човнів (БРПЛ). Принципово важливе значення так само мав договір по обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), що став важливим обмежувачем на шляху подальшої гонки озброєнь. Значущим кроком, який закріпив досягнення політики розрядки, стало підписання 1 серпня 1975 в столиці Фінляндії Заключного акта з безпеки і співробітництва в Європі. Гельсінської угода передбачала визнання рівності країн-учасниць, непорушність післявоєнних кордонів, мирне співробітництво в Європі і в усьому світі. Своєрідним символом епохи розрядки став спільний політ космічний кораблів "Союз" і "Аполлон", успішно проведений влітку 1975 року.

Однак поступово політика розрядки початку піддаватися ревізії. Небезпечний поворот у політиці США намітився ще до підписання Гельсінських домовленостей. Одним з ключових епізодів, які показали напрямок еволюції зовнішньої політики США, стає відмова американського конгресу надати Радянському Союзу режим найбільшого сприяння у торгівлі. Приводом для цього став зовсім не що відноситься до сфери двосторонніх відносин питання про еміграцію євреїв з СРСР. Підписання Заключного акта з безпеки і співробітництва в Європі було використано західними партнерами для ще більшого посилення тиску на СРСР в області "прав людини", що викликало з боку радянського керівництва протест і настороженість.

Крім посилення ідеологічного протистояння, США беруть курс на технічне переоснащення стратегічних і звичайних озброєнь. Ще в 1971 р. американським керівництвом була висунута стратегія "реалістичного залякування", не передбачала збереження зразкового рівності сторін. Ставка робилася на досягнення технологічної переваги. Приблизно з середини 1970-х рр.. в США починається створення принципово нових видів зброї, здатних різко змінити баланс сил на міжнародній арені на користь країн-агресорів: міжконтинентальних балістичних ракет "МХ", підводних ракетно-ядерних систем "Трайдент", бомбардувальників за технологією "Стелс" (бомбардувальників-невидимок). Приймається рішення розмістити в 1978  р. в країнах Європи нейтронного зброї, заборони якого давно домагався СРСР. А в 1979  р. Рада схвалила рішення розмістити в країнах Західної Європи 672 новітні американські крилаті ракети та ракети класу "Першинг-2".

Після приходу до влади президента Р. Рейгана стартував черговий, особливо запеклий етап холодної війни. США приступають до роботи над створенням зброї принципово нового типу - космічної зброї. Стратегічна оборонна ініціатива (СОІ), підривала паритет сил. Названа у світовій друку "програмою зоряних війн ", СОІ виводила гонку озброєнь на більш високий і небезпечний рівень. Разом з тим, Сполучені Штати прагнули домогтися вирішальної переваги у звичайних озброєння: до середини 1980-х рр.. 94 дивізіям НАТО в Європі протистояло всього 78 дивізій країн учасниць Організації Варшавського Договору (при цьому чисельність дивізії НАТО становила 16-23 тис. чоловік, а дивізії ОВС - лише 11-12 тис.). Неготовність американської сторони до компромісу, відмова від ратифікації вже досягнутих договорів заводило переговорний процес у глухий кут. Посилюється і пропагандистський тиск на Радянський Союз. Рейган проголосив СРСР "імперією зла" і оголосив про початок хрестового походу проти нього. Досягнення попередніх років політики розрядки опинилися під загрозою. СРСР змушений був вживати заходів щодо підвищення своєї обороноздатності і безпеки: з 1977 р. на європейській частині СРСР, а з 1983 р. на території НДР і ЧССР почалося розгортання нових радянських ракет середньої дальності РСД-10 (за термінологією НАТО - СС-20).

РОЗВИТОК СПІВПРАЦІ З соціалістичних країн

Більше успішно, але часом так само суперечливо розгорталося співробітництво СРСР з країнами соціалізму. Магістральним напрямом розвитку взаємин СРСР зі своїми союзниками стає процес інтеграції та міжнародного поділу праці в рамках Ради економічної взаємодопомоги. Початок нового важливого етапу в розвитку СЕВ припадає на 1971 р., коли була прийнята Комплексна програма подальшого поглиблення та вдосконалення співпраці і розвитку соціалістичної економічної інтеграції країн - членів РЕВ, розрахована на 15-20 років. У її розвиток були прийняті довгострокові програми в області: 1) енергетики, палива, сировини; 2) сільського господарства; 3) машинобудування. У 1985 р. приймається нова Комплексна програма наукового прогресу країн - членів РЕВ до 2000 р., передбачала інтеграцію в галузі електроніки, ядерної енергетики, автоматизації, нових матеріалів, біотехнологій. Найважливішими економічними проектами в рамках РЕВ в ці роки стає будівництво другої гілки нафтопроводу "Дружба", газопроводу "Союз", створення єдиної енергосистеми "Мир". Одним з ключових напрямків співробітництва країн соціалістичного співдружності стає програма спільного освоєння космосу в рамках програми "Інтеркосмос". За 1970-і рр.. за сприяння СРСР у країнах РЕВ було побудовано понад 1600 і велося спорудження ще понад тисячі підприємств та інших об'єктів.

В той же час, пережиті Радянським Союзом труднощі в економічному і соціальному розвитку у деяких його партнерів викликали прагнення переорієнтуватися на Захід. Яскравим проявом нових тенденцій стала політика, проведена в 1968 р. керівництвом Чехословаччини. Зміни стосувалися не тільки відносної демократизації режиму, але і суттєвого розширення зв'язків Чехословаччини з Заходом при одночасному обмеження співробітництва з СРСР. Проведена в ЧССР політика за аналогією з хрущовської "відлигою" отримала назву "празької весни ". У Чехословаччині зростала громадська нестабільність, посилювалися соціальні конфлікти, конфронтація між прихильниками та противниками СРСР, загострювалися міжнаціональні відносини. Ситуацію «празької весни», до якої потрапило радянське керівництво, деякі сучасні аналітики називають «Типовою історичної пасткою». Військова інтервенція в центрі Європи обіцяла Радянському Союзу загострення відносин з країнами Заходу і загальне зниження авторитету на міжнародній арені. Але бездіяльність і спокуса пустити розвиток подій на самоплив створювали загрозу виходу з соціалістичної співдружності спочатку Чехословаччини, а потім і деяких інших держав. Будь-яке рішення могло виявитися згубним. Після довгих вагань і консультацій був обраний силовий варіант виходу з кризи. 21 серпня 1968 до Чехословаччини були введені війська п'яти держав: СРСР, Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі. У військовому відношенні операція була добре підготовлена і пройшла успішно, але політичні наслідки стали для радянського керівництва несподіваними. На вулицях Праги, Братислави й інших міст відбулися масові антирадянські виступи.

Постійні загрози радянському впливу виникали у Польщі. Двічі, у 1970 р. і 1981 р. ця країна переживала гострі політичні кризи. Як альтернатива місцевим комуністам виник і швидко завоював підтримку у населення незалежна профспілка "Солідарність", що була зародком політичної опозиції. Періодично бродіння та антирадянські настрої виникали й в інших країнах Східної Європи, де багато хто були незадоволені розподілом континенту на два ворогуючих блоку і підпорядкованості країн Східної Європи свого "великого брата". У відповідь на це в СРСР починають різко посилюватися охоронні тенденції. Нові настрої радянського керівництва були озвучені Л. Брежнєвим на V з'їзді Польської об'єднаної робочої партії 12 листопада 1968 Їм була сформульована важлива ідеологічна установка, згідно з якою СРСР мав повне право захищати завоювання соціалізму в усіх союзних йому державах, у тому числі збройним шляхом, оскільки всі спроби реформ в них нібито були спровоковані західними спецслужбами і внутрішньої контрреволюції, що було справедливим чишь почасти й не враховувало самостійної ролі народів соціалістичних країн.

Радянський лідер відверто попереджав, що, в разі появи "слабких ланок" в єдиного ланцюга держав "соціалістичного фронту" і виникнення "погрози справі соціалізму "в тій чи іншій країні," це вже стає не тільки проблемою народу даної країни, але й спільною проблемою, турботою всіх соціалістичних країн ". Завершуючи свій виступ, Брежнєв заявив: "Нехай знають ті, хто схильний забувати уроки історії і хто хотів би знову зайнятися перекроювання карти Європи, що кордони Польщі, НДР, Чехословаччини, як і будь-якої іншої країни - учасниці Варшавського Договору, непорушні і недоторканні. Ці межі захищаються всій збройної міццю соціалістичної співдружності ". Слова радянського лідера були зустрінуті бурхливим схваленням. Нова концепція взаємовідносин СРСР з союзниками західною пресою була названа "доктриною Брежнєва" чи інакше "доктриною обмеженого суверенітету соціалістичних країн ". Пізніше вона придбала ще більш радикальне наповнення: радянське керівництво заявило про своє право захищати завоювання соціалізму не тільки там, де вони вже утвердилися, а й у країнах, тільки повертатися на шлях соціалізму.

Незважаючи на посилення свого зовнішньополітичного курсу у відносинах з соціалістичними країнами, СРСР не вдалося подолати тертя у своїх відносинах з Албанією, КНДР, Румунією, Югославією. Всі вони претендували на збереження своєї самостійності від Радянського Союзу. На межі війни і миру балансували взаємини з Китаєм. Зсув М. Хрущова, здавалося б, відкривало дорогу до зближенню між двома провідними соціалістичними державами. Проте з середини 1960-х рр.. в КНР починає здійснюватися "культурна революція" - перебудова суспільства за рецептами лівацької ідеології маоїзму. Китайське керівництво навмисно йшло на погіршення відносин з Радянським Союзом, між країнами згортаються всі культурні, гуманітарні, економічні та політичні контакти. Частими стають дрібні прикордонні сутички між радянськими прикордонниками та китайськими військовослужбовцями. Тільки за 1967-1968 рр.. було зафіксовано близько 6 тис. випадків прямих провокацій з китайської сторони. У 1969 р. керівник Китаю Мао Цзедун вирішив перевірити на міцність рубежі свого північного сусіда. Переслідуючи гегемоністські цілі, Китай зробив великомасштабні збройні нападу на СРСР в районі острова Даманський на Далекому Сході та в районі Семипалатинська в Середній Азії. У ході боїв 2 березня 1969 на острові Даманський загинув 31 радянський прикордонник, 14 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Широко застосовувалася артилерія і великокаліберні кулемети. Бої тривали 14-15 березня. Лише після застосування радянською стороною систем залпового вогню «Град», які накрили китайську територію на 20 км2 в глибину і завдали китайським військам жорстокий шкоди, антирадянська авантюра була припинена. Отримавши відсіч, Китай на довгі роки стримав тон своїх територій

     
 
     
Реферат Банк
 
Рефераты
 
Бесплатные рефераты
 

 

 

 

 

 

 

 
 
 
  Все права защищены. Українські реферати для кожного учня !