Українські реферати:
 
Бесплатные рефераты
 

 

 

 

 

 

     
 
Римське право
     

 

Право
Зміст

І Вступ

ІІ Зміни у суспільному житті Риму напередодні встановлення республіки

ІІІ Епоха республіки
1) державний устрій Риму до поч. ІІІ ст. до н.е.
2) римське суспільство до початку ІІІ ст. до н.е.

IV Розвиток законодавства
1) закони Дванадцяти таблиць
2) розвиток римського права
3) правове становище римських громадян
а) поняття "особи" і правоздатності
б) правове становище римських громадян
в) правове становище латінів і перегрімів
г) правове становище рабів
д) правове становище вільновідпущенніків
є) правове становище колонів
е) юридичні особи

V Зміни у суспільному житті напередодні та у період імперії
1) суспільний та державний устрій древнього
Риму в середині ІІ ст. до н.е.
3) соціальний лад Римської імперії в І-ІІ ст. н.е.
2) особливості полісної ідеології

Література

Вступ

Історія давнього Риму є одним з найважливіших етапів всевітньої історії. Вивчення римської історії важливе та цікаве тим, що на її прикладі можливо прослідкувати за зародженням, розквітом та занепадом рабовласницького суспільства та держави в їх найбільш розвинених класичних формах.
Рим створив ту систему правовому урегулювання, яка була "приречена" на існування у дуже великому проміжку часу. Ця система визначала на кожному етапі розвитку держави шляхи розвитку суспільства та самого державного ладу.
Римське право займає в історії людства виняткове місце: воно пережило народ, що створив його і двічі підкоріло собі світ.
Зародилося воно в далекій глибині часу тоді, коли Рим являв собою маленьку общину серед багатьох інших подібних же общин середньої Італії. Як і весь примітивний склад життя цієї общини, римське право являло собою тоді нескладну, багато в чому архаїчну систему. І якби воно залишилося на цій стадії, воно, звичайно, було б давним-давно загубілено в архівах історії.
Але доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своє існування, маленька civitas Roma поступово росте, поглінаючі в себе інші сусідні civitates, і міцніє в своїй внутрішній організації. Чим далі, тим все більш і більш розширяється її територія, розповсюджується на всю Італію, захоплює сусідні острови, перекидається на все побережжя Середземного моря, і на сцені історії з'являється величезна держава, що об'єднує під своєю владою майже весь тогочасний культурний світ ; Рим став синонімом світу [III. 4; 5].
Разом з тим Рим змінюється і внутрішньо: старий патріархальний лад руйнується, примітивне натуральне господарство замінюється складними економічними відносинами. Нове життя вимагає найвищого напруження всіх сил, всіх здібностей кожного окремого індивіда. Відповідно до цього римське право міняє свій характер, перебудовуючісь по початках індивідуалізму: свобода особистості, свобода договорів і заповітів робляться його наріжними каменями.
Відносини військові і політичні приводять Рим і до змін у економіці. Тим часом, ще задовго до появи Рима на сцені всесвітньої історії на побережжі Середземного моря йшов пожвавлених міжнародний торговий обмін: Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген давно вже знаходилися один з одним в постійних торгових відносинах. Рим неминуче втягувався в цей міжнародний обіг, і по мірі того, як він робився центром політичного життя світу, він ставав також центром світового торгового обігу. На його території безперервно зав'язували нескінченні ділові відносини, в яких брали участь торговці різних національностей; римські магістраті повинні були розбирати суперечки, які виникали з цих відносин, повинні були виробляти норми для вирішення цих суперечок. Старе римське національне право для цієї мети не підходило; необхідно було нове право, яке було б вільне від всяких місцевих і національних особливостей, яке могло б однаково задовольнити римлянина і грека, єгіптяніна і гала. Треба було не яке-небудь національне право, а право всесвітнє, універсальне. І римське право проникається цим початком універсальності; воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обігу, які до нього віками вироблялися в міжнародних стосунках; воно додає їм юридичну ясність і міцність.
Так виникало те римське право, яке стало потім загальним правом усього античного світу. По суті творцем цього права був, таким чином, весь світ; Рим же був лише тим лаборантом, який переробив найважливіші звичаї міжнародного обігу і злив їх в єдине, разюче по своїй стрункості, ціле. Універсалізм і індивідуальність - основні початки цього цілого.
Майстерно розроблене в дрібницях безприкладна юриспруденцією класичного періоду, римське право знайшло собі потім остаточне завершення в знаменитому зведенні Corpus Juris Civilis імператора Юстініана, і в такому вигляді було залишене новому світу. Залізний колос, що тримав в своїх руках долі світу, Старів: різноманітна народність, що входила до складу всесвітньої римської держави, тягнули в різні сторони; з кордонів давили варвари нові претенденти на активну участь в світовій історії. Наступив момент і вони ринуло могутніми потоками і затопили весь античний світ. Настала неспокійна епоха великого переселення народів, і здається, що вся багата культура старовини загинула назавжди, що порвалися всі зв'язки між старим і новим, що історія зовсім закреслює сторінки минулого і починає писати все наново.
Але це "здається" - хибне. На деякий час, дійсно, хід людського культурного розвитку неначе припиняється; новий людський матеріал, що влився великою масою потребує попередньої обробки. Декілька віків проходить в безперервному пересуванні нових народів, в їх взаємних зіткненнях; прибульці ще не можуть освоїтіся на нових місцях, рухаються, влаштовуються. Багато цінного, звичайно, гине при цьому з античної культури, але не все.
Мало помалу неспокійний період переселення і улаштування проходить. Нові народи починають вести більш або менш спокійне життя, розвиваються, і ще через декілька столітть наступає момент, коли все, що було продумане і створене античним генієм, робиться зрозумілим і цінним його спадкоємцям. Наступає одне за іншим відродження античного права, античної культури, античного мистецтва.
Природний економічний розвиток нових народів приводить їх також мало помалу до міжнародних торгових відносин. Знов, як в старому світі, на грунті міжнародного обміну сходяться один з одним представники різних національностей, і знов для регулювання цього обміну виникає потреба в єдиному загальному праві, праві універсальному. Знов економічний прогрес вимагає звільнення особистості від всяких феодальних, громадських і патріархальних пут, вимагає надання індивіду свободи діяльності, свободи самовизначення. І спадкоємці згадують про покинутий ними заповіт античного світу, про римське право, і знаходять в ньому якраз те, що було потрібно.
Римське право робиться предметом вивчення: воно починає застосовуватися в судах: воно переходить в місцеві і національні законодавства, здійснюється те, що носить назву рецепції римського права. У багатьох місцях Corpus Juris Civilis Юстініана робиться прямо законом. Римське право воскресло для нового життя і у другий раз об'єднало світ. Весь правовий розвиток Західної Європи йде під знаком римського права аж до цього часу: лише з часу вступу в дію нового загальногерманського цивільного положення лише з 1 січня 1900 р.. зникла формальна дія Юстініанівського Зведення в тих частинах Німеччини, в яких воно ще зберігалося [II. 7; 8]. Але матеріальна дія його не зникла і тепер: все саме цінне з нього перелити в параграфи і статті сучасних кодексів.
Римське право визначило не тільки практику, але і теорію. Безперервне Багатовікове вивчення римського права, особливо залишків римської юридичної літератури, формувало юридичне мислення Західної Європи і створювало сильний клас юристів, керівників і діяльних помічників у всякій законодавчій роботі. Об'єднуючи Європу на практиці, римське право об'єднувало її і в теоретичному плані: юриспруденція французька працювала весь час пліч о пліч з юриспруденцією німецькою або італійською, говорила з нею на одній і тій же мові, шукала дозволи одних і тих же проблем. Так виникала на грунті римського права дружна спільна праця всієї європейської юриспруденції, що продовжувала роботу мислителів античного світу: факел, засвіченій яким небудь римським Юліаном або Папіньяном, через нескінченний ланцюг рук, що зміняліся дійшов до сучасних вчених всіх націй.
Така історична доля римського права. Бувши синтезом усієї юридичної творчості античного світу, воно лягло потім як підмурівок для правового розвитку нових народів, і як такий підмурівок, загальний для всіх народів Західної Європи, воно вивчається повсюди в Німеччині, Франції, Італії, Англії і т.д. Бувши базисом, на якому віками формувалася юридична думка, воно вивчається і тепер, як теорія цивільного права, як правова система, в якій основні юридичні інститути і поняття знайшли собі найбільш чисте від всяких випадкових і національних забарвлень вираження. Недаремно в колишній час воно вважалося за самий писаний розум, за ratio scripta.
Волею нашої історичної долі ми, українці, були довгий час відрізані від спілкування з Західною Європою, залишалися чужими її культурі, і, коли, нарешті, перепони, що відділялі нас зникли, ми опинилися в хвості загальнолюдського руху. Відстали ми і в області права. І якщо ми хочемо в цьому останньому відношенні порівнятіся з Європою, якщо ми хочемо говорити з нею на одній мові, ми повинні, принаймні в школі, освоїтіся з основами загальноєвропейського права з правом римським. Якщо воно повсюдно є основою юридичної освіти, то у нас для цього причин ще більше.
Але вивчення римського права аж ніяк не повинне приводити до сліпої віри в його непогрішність, до віри в те, що далі йти нікуди. Така віра була б противна історії, була б противна і тому духу вільного дослідження, яким були сповнені самі творці римського права - римські юристи. Гаслом сучасної юриспруденції є знаменитий вислів Ієрінга: "durch das romische Recht, aber uber dasselbe hinaus" "через римське право, але уперед, далі його". Засвоївші те, що було створено предками, нащадки повинні працювати далі самі, бо правові проблеми не такі , щоб вони могли бути вирішені раз і назавжди. Нові умови постійно ставлять на чергу нові задачі, і юриспруденція повинна постійно залишатися на своєму посту. Її вищим покликанням, її боргом перед народом є освітлення умов, що змінюються в історії і виникаючих в зв'язку з ними проблем. Бути попереду народу, освітлювати йому шлях, направляти його правосвідомість до блага і правди в людських відносинах - такий істіній обов'язок юриспруденції і її окремих представників.
Розвиток держави, суспільства знаходиться в прямій залежності від розвитку права. Ось саме чому у праці буде розглядатися розвиток держави та суспільства саме через призму розвитку права та еволюції правових відносин.

Зміни у суспільному житті Риму напередодні встановленя Республіки

Встановленню Республіки передував Царський період розвитку Риму.
При встановленні основних рис суспільного устрою царського періоду велике значення мають різні пережитки давніх установ, які залишалися в римському ладі і в наступному епосі. Сам інститут царської влади продовжував існувати в особі одного з вищих жреців, що носив назву rex sacrorum.
Рід і сім'я
Царська епоха була перехідною від первісного громадського ладу до класового суспільства. Основною суспільною одиницею був батьківський екзогамній рід. Пережитки родових відносин зберігалися і в історичну епоху. Члени роду були пов'язані взаємним правом успадкування. Вони мали загальні релігійні свята, а також загальне кладовище. У ранню епоху рід мав загальні земельні володіння. Родичі повинні були взаємно захищати один одного. Риси родового ладу зберігалися в римських іменах. Імена римлян складалися з двох, а в подальший час часто з трьох, іноді навіть більше частин. Перша частина - це особисте ім'я (рrаеnomen), друга - родове ім'я (nomen); згодом третя частина, що з'явилася, прізвисько (cognomen), означала гілку роду, або відносілася тільки до даної особи. Наприклад: Публій (особисте ім'я) Корнелій (родове ім'я) Сціпіон (прізвисько, що відноситься до гілки роду) Африканський (почесне індивідуальне прізвисько) Старший (на відміну від іншого. Молодший). У царську і ранню республіканську епоху було тільки особисте ім'я і родове [II. 5, 94].
Окремі сім'ї могли приймати в рід чужаків, і ці останні ставали членами роду. Старшини родів (principes), мабуть, обиралися.
Роді розділяліся на сім'ї. Після розкладу первісно-общинного ладу відомі елементи родової організації збереглися. Хоч зв'язки між родичами значно слабшалі і багато які інститути родового ладу зникли, все ж його межі залишалися у вигляді пережитків. Роди перетворилися в замкнені корпорації.
По мірі ослаблення родових зв'язків посилювалася і римська сім'я (familia), протягом сторіч залишалася основною господарською і суспільною одиницею. На чолі її стояв батько сімейства (pater familias). Влада його над особистістю дружини і дітей була необмеженою. Він мав над ними право життя і смерті (jus vitae ас necis). Всі особи, що знаходилися під батьківською владою, називалися агнатами. До них належали не тільки ті, хто мав кровний зв'язок з батьком сімейства, але і усиновлені ним, а також жінки, що вийшли заміж за його дітей і онуків. Нарівні з поняттям агнатства в римському сімейному праві існувало поняття когнатства. Когнатамі називалися особи, пов'язані кровно спорідненістю. Таким чином, дочка, що вийшла заміж, зберігала когнатскі зв'язки зі своїми рідними, але переходила в агнатами іншої сім'ї.
У царську епоху виникає і рабство, але нажаль поки немає ніяких відомостей ні про кількість рабів, ні про положення їх. Ми можемо лише сказати, що рабів було порівняно мало, рабство носило патріархальний характер. Раби були нижчими членами сім'ї і доставлялися головним чином війнами. Тоді ж виникає і особлива форма відносин, яка зберігалася протягом всієї римської історії, міняючи свою соціальну суть: деякі члени родів ставали патронами, тобто брали під свій захист окремих осіб, які в свою чергу зобов'язувалися бути вірними, слухняними (клієнтами). Зв'язок цей був особистим, заснованим на вірності (fides) клієнта і патрона. Старовинне її походження доводиться тим, що в законах Дванадцяти таблиць порушення патроном вірності розглядалося як релігійний злочин.
Курії і триб
Число членів роду було неоднакове. Про рід Фабієв, наприклад, є відомості, що він на початку Республіки складався з 300 членів. Рід Клавдієв разом з клієнтами нараховував в той же час 5 тисяч чоловік. Подібно тому як в Греції роди групувалися у фратрії, а фратрії в філі, в Римі десять родів складали курію, а десять курій трибу (плем'я). Три триби Тіції, рамні і Дуцері, складали римський народ (рорulus Romanus). «На племенах, лежить штамп штучного створення, однак переважно з родинних елементів і за зразком древнього, що природно зросло, а не штучно створеного племені; при цьому не виключена можливість, що основним ядром кожного з трьох племен могло виступати і справжнє старе плем'я »(Енгельс, виникнення родини, приватної власності та держави, Твори Маркса і Енгельса, т.ХVІ, ч. І, стор. 99.). Цілком можливо, що триба Тіцієв сабінского походження, і в розповіді про Тіті Тації є зерно історичної істини.
Коміції
Ранній Рим зберігає ще межі військової демокpaтії. Для вирішення найважливіших питань римський народ збирався по куріях, і ці збори носили назву куріатніх коміцій (comitia curiata) [II. 5; 96]. Деякі вчені порівнюють римські курії з «чоловічими будинками», що зустрічаються у деяких сучасних народів, що знаходяться на низькому культурному рівні. У куріях брали участь всі дорослі чоловіки. Куріатні коміції регулювали справи, що відносяться до культури, сімейних відносин і справ, що стосуються життя всієї общини. Мабуть, на коміціях відбувалися вибори царя і виносилися постанови про оголошення війни. Коміції могли судити громадян, якщо вони були винні у важких злочинах. На коміціях викладалися заповіти, відбувалися усиновлення і приймалися до складу общин нові роди. На коміції народ збирався по куріях, і кожна курія мала один голос.
Влада царя
На чолі всієї общини стояв цар (rex), який був воєначальником, Верховним жрецем і головою в деяких судах. Зовнішніми відмінностями царя були пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло з слонячої кістки (sella cu-rulis). Попереду царя йшли 12 лікторів з в'язками лозина, в які вкладені були сокири. Майже всі ці інсігнії, тобто відмінності верховної влади, були за?? озічені від етрусків; від них же йде, ймовірно, і поняття про вищу владу (imperium), якою користувався цар. Всі дані кажуть про те, що цар обирався коміціямі і влада його була обмежена. Він не був майже самодержавним царем, яким його зображає Моммзен, а був племінним вождем [II. 6, 38].
Сенат
Поруч з царем стоїть сенат. По традиції, він спочатку складався з 100 чоловік, потім число членів його було збільшене до 300. Слово «сенат» (senatus) походить від senex старий. Ймовірно, сенат в ранню пору складався з старійшин родів. Це рада старійшин, яка знов-таки зустрічається на ранній стадії розвитку у багатьох народів. Всі рішення куріатніх коміцій повинні були отримати схвалення сенату (auctoritas patrum), що був охоронцем батьківських традицій (mos maiorum) і радником царя по важливих справах. Члени сенату називалися батьками (patres).
У кінці царської епохи з'явилися посадові особи, що призначаються царем. Так, на час своєї відсутності цар призначав префекта міста (praefectus urbis), якому доручалось управління Римом.
Такі зачатки політичних установ в цей перехідний період від первісно-общинного (додержавного) ладу до класового (державного). Цей лад визначається як військова демократія [II. 5; 95].
Патриції та Плебеї
Повноправні члени римської общини, об'єднані в роди, перетворилися поступово в прівілейовану частину суспільства. Вони називалися патріціямі (patricii, що мають батьків), і спочатку тільки вони складали римський народ (populus Rоmаnus). Користувач протиставлялося плебея. Вважають, що саме слово plebs походить від pleo (наповнюю) і означає масу, безліч.
З питання про походження плебеїв існують різні теорії. Перша спроба наукового пояснення походження плебеїв належить Нібуру, що стверджував, що римський плебс утворився з жителів найближчих до Рима селищ, які були підкорені першими царями і приведені в Рим. Вони були вільні, але не мали ніяких прав і не могли одружуватися з патріціямі. З часу Анка Марція Плебеї складали численне вільне населення, що не мало своєї організації аж до реформ Сервія Туллія. Російський вчений Д. Л. Крюков вважав, що з давніх часів існувала відмінність між релігією патриціїв і релігією плебеїв. Перша є релігією символічною, друга відрізняється антропоморфізмом, розвиненим під етруського впливом. Теорію Нібура заперечував Іне (Ihne), що бачив в плебея колишніх клієнтів, які належали до тубільного населення і після завоювання знаходилися в кріпосній залежності від патриціїв, а потім отримали звільнення. До теорії Іне приєднується і Моммзен. На його думку, плебс виник з клієнтів і чужоземців, що переселилися в Рим. Спочатку клієнти отримували захист тільки через своїх патронів, але по мірі зміцнення і розвитку держави клієнта захищав безпосередньо цар; межа між громадянами і негромадянамі поступово стиралася. Plebs, тобто маса, безліч, протистояв повноправним громадянам аж до так званої реформи Сервія Туллія, що завершила процес злиття двох верств населення. Фюстель до Куланж, що вважав культ предків головною особливістю античного міста, вважав, що в ту пору, коли община складалася з прізвищ, основою яких був домашній культ, внаслідок різних причин з'явився новий суспільний шар, який позбавлений був культу і вогнища.
Дещо осторонь стоїть теорія Едуарда Мейєра, на думку якого розділення римського населення на патриціїв і плебеїв було результатом економічної диференціації населення, яка спостерігається у всіх античних містах. Питання походження плебеїв ставилося неодноразово і в спеціальній історичній літературі, що з'явилася в кінці XIX і в XX ст. Висловлювалися припущення про те, що Патриції і Плебеї належали до різних етнічних груп. Целлер бачив в патріціях сабінскіх завойовників, в плебея же споконвічне латинське населення. Куно вважав, що Рим був таким же етруського містом, як Вейі і Фідені. Патріціанські роди були нащадками етруського завойовників, Плебеї ж завойованих латинськими жителями, що поступово домоглися свого звільнення. Оберцінер також вбачав в плебея місцеве населення, що стоїть на низькому рівні культури: воно займалося полюванням і жило в печерах; завойовниками були італікі, яким відомо було землеробство. За Біндеру, місцеві жителі латини Плебеї, а Патриції іноплеменні завойовники, що зайняли пануюче місце [II. 6, 39].
Оцінюючи різні теорії походження плебсу, треба, по-перше, сказати, що завоювання, безсумнівно, зіграло велику роль в утворенні плебсу. Римський господарський лад не був ще настільки розвинений, щоб утворення плебсу могло бути результатом економічного розшарування (як вважав Едуард Мейер); в традиції не залишилося ніяких слідів, що Плебеї це нащадки кріпосних клієнтів (як вважали Іне і Моммзен).
Окремі Плебеї шукали заступництва у найбільш могутніх патриціїв і ставали їх клієнтами.
Економіка
Економічною основою римської общини було сільське господарство. За переказами, при заснуванні міста Ромул розділив землю між громадянами, причому кожний отримав по 2 югера (югер складав біля V гектарів) з тим, щоб ця дільниця переходила по спадщині (heredumi, від слова heres спадкоємець). Ймовірно, тут йде мова про садибу і присадибну землю. Значна частина землі знаходилася в колективному користуванні, складала ager publicus. Основою могутності патриціїв було головним чином скотарство (недаремно слово pecunia гроші відбувається від pecus - худоба [II. 5; 93]). Плебеї займалися переважно хліборобством, у них власність на землю з'явилася, ймовірно, раніше, ніж у патриціїв. Торгівля і ремесло стали розвиватися в етруського період, коли Рим перетворився в значний торговий центр, але озброєння і різні інструменти робилися ще з міді, і залізо аж до VI ст. використовувалось мало. Ремесло і торгівля знаходилися в руках плебеїв і чужоземців. Треба все ж підкреслити, що майнові відмінності в цей час не були ще значні, устрій життя патриціїв відрізнявся простотою, і Рим продовжував зберігати межі селянського міста.
З розвитком суспільного ладу Рим переходив у якісно інший етап свого розвитку. Досягненням наступного періоду стало виникнення римського права. Дуже велику роль при зародженні цього новоутворення зіграв розвиток римської релігії.
Релігія в Римі НЕ відокремлювалась, а зливалась з державою. Жреці це ті ж посадові особи, що виконують певні функції. Вони об'єднані в особливі братства, що поповняються головним чином за допомогою кооптації. Одним з древніх об'єднань була колегія арвальскіх братів (братів орачів), що справляли своє свято в честь богині родючості. До цього часу дійшли протоколи цього свята, в одному з яких приводиться ритуальний гімн, що зберіг стару латинську мову [II. 3; 23]. Особливе значення після падіння царської влади придбали понтіфікі, до яких поступово переходить нагляд за всім релігійним побутом, суспільним і приватним богослужінням.
Під етруського впливом набули популярності всякого роду гадання. У особливо важливих випадках полководці на війні і старшини в самому Римі зверталися до гарус-списів, які гадали по внутрішностях жертовних тварин і тлумачили небесні знамення, але частіше вдавалися до рад особливих досвідчених людей авгурів, що розгадувалі волю богів по польоту птахів і по тому, як клюють зерно священні кури. За переказами, при Тарквінії гордому насправді, ймовірно, в перші роки Республіки в Римі з'явилися так звані Сівіліні книги, складання яких приписувалося пророкувальніці Сівілаі Кумській [II. 3; 23]. Ці книги містили різні грецькі оракул. До Сівілініх книг зверталися у виняткових випадках. Зберігання їх було доручень жерцем і пояснювачам.
До особливостей римської релігії відноситься розмежування днів на такі, в які дозволене збиратися, проводити операції та ін. (dies fasti), і такі, в які все це не дозволене (dies nefasti). З іншого боку, дні ділилися на святкові та робочі; були дні нещасливі і т. д. Так створився спеціальний релігійний календар, яким відали понтифіки.
У царський період були закладені основи римського права. У цю епоху з'являється розподіл права на fas і jus. Fas охоплюють розпорядження божественні, jus - розпорядження влади і разом з тим суд. У ранню епоху fas охоплюють широку сферу: міжнародні відносини, карні злочини, укладення шлюбу, усиновлення, різні договори, встановлення межі все це було пов'язано з релігією. Джерелом утворення права був звичай, а охоронцем звичаїв була жрецька колегія понтіфіків.


Епоха ранньої республіки

Державний устрій Риму до початку ІІІ ст до н.е.
Політична історія V-IV ст. характеризується зміцненням республіканського ладу і боротьбою плебеїв за його демократизацію. Але, незважаючи на успіхи плебсу, державний лад залишався аристократична.

Римська община мала три типи народних зборів. Куріатні коміції втратили своє значення ще на початок Республіки. За ними зберігалося вирішення лише деяких питань сімейного права, такі як: усиновлення, затвердження заповітів і обряд наділення вищою владою (imperium) магістратів, що зводився до чистої формальності. У кінці Республіки для цієї церемонії членів куріатніх коміцій замінюють три авгура з тридцятьма ліктора, що ймовірно представляють курії.
Центуріальні коміції, що скликали вищими магістратами (консулами, диктаторами, преторами), продовжували збиратися за центуріямі, як це було встановлене реформою Сервія Туллія. У ранню епоху військова організація співпадала з політичною. Згодом це положення зберігалося як пережиток. Збори за центуріях скликали за межею міста, на Марсовому полі. Громадяни збиралися на світанку; спочатку всі вони були озброєні. Голосування відбувалося по центуріям, причому кожна Центурія мала один голос. Рішення центуріальніх коміцій було законом (lex), який входив в силу лише після формального схвалення його сенатом (aucto-ritas patrum). Після видання закону Гортензія законодавча діяльність відходить поступово до трибунатні коміцій, і тільки питання війни і миру розглядалися завжди центуріатнімі коміціямі. Вирішальне значення в цих коміціях по сервіанському устрою мали громадяни, що володіли високим майновим цензом [II. 5; 119].
З середини V ст. набули значення збори по триба - трібутні коміції (comitia tributa). Спочатку в них брали участь тільки Плебеї, що збиралися по триба для вибору плебейськіх магістратів. Згодом нарівні з плебейськімі зборами (concilia plebis) скликали по триба збори всіх громадян.
У давнину трібутні коміції обирали лише нижчих магістратів, але потім їх роль в законодавчій діяльності Республіки збільшилась. Після ряду законів, останній з яких був проведений Гортензієм в 287 р.., Було встановлено, що рішення плебсу по триба мають силу закону, тобто прирівнюються до постанов центуріатніх коміцій. Трібутні коміції збиралися в різних місцях: на Форумі, на Капітолії, іноді за містом. У кінці Республіки для виборів магістратів вони проводилися на Марсовому полі. Скликали і Головували на них курульні магістраті (консул, диктатор, претор, курульних еділ) або ж плебейські магістраті (народний трибун, плебейській еділ). У першому випадку збори називалися comitia tributa, у другому concilia plebis. Голосування проходило по триб. До уваги приймався голос окремої триби. Якщо за пропозицію висловлювалася більшість триб, воно ставало законом. Спочатку рішення називалося plebiscitum, згодом - lex plebeive scitum або просто lex [II. 7, 20].
На народних зборах відбувалися вибори магістратів і вирішувалися лише найважливіші питання. Порядок проведення засідань виключав можливість всебічного обговорення питань. Сфера компетенції різних видів народних зборів не була точно розмежовано. Завдяки цьому безпосередній вплив народу на політичне життя був обмежений. Римські громадяни по суті були позбавлені політичної ініціативи, бо на народних зборах вирішували тільки ті питання, які підіймали магістраті, які збирали збори. Питання поточного політичного життя вирішувалися магістратами і сенатом.

Магістратури ділилися на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні).
Магістрат, як показує саме слово (magister - начальник), стоїть над народом, разом з народом він є носієм державної «величі». Образа його прирівнюється до образи величі римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не може бути притягнутий до відповідальності і не може бути зміщеній. "Виконання обов'язків магістрату не служба, а honor - честь, пошана [II. 5; 122] ". Всі магістратури були неоплачувану, виборними, терміновімі (крім цензора всі ординарні магістраті обиралися на один рік), крім диктатури всі були колегіальнімі. Загальне поняття влади позначалося терміном potestas; вища ж влада, що включає верховне командування армією, вищу цивільну владу, а також певні релігійні функції (право ауспіції), носила назву imperium.
Спочатку два консули (які називалися також praetores, judices) були єдиними виборними магістратами, яким належала вся повнота влади. Після появи інших виборних посадових осіб консули залишаються вищими магістратами, їм належить imperium majus, тобто вища цивільна влада, а під час війни вони керують арміями. За законах Ліцінія і Секстія (367 р.), Один консул став обиратися з плебеїв. Консули обиралися центуріатнімі коміціямі. У знак вищої влади попереду консула йшли 12 лікторів зі зв'язками лозина (fasces), в які за міською межею вкладалися сокири. Поза Римом консул мав необмежені повноваження у всіх відносинах, включаючи питання життя і смерті римських громадян, тим часом як в місті права консулів обмежувалися певними нормами.
З 366 р.. Користувач добилися того, щоб з їх середовища центуріатнімі коміціямі обирався один претор, який мав imperium minus і був молодшим колегою (collega minor) консулів, їх заступником. Головним обов'язком преторів була custodia urbis, тобто правоохоронна в місті, а звідси витікала карна і цивільна юрисдикція, що стала згодом основною компетенцією претора. Посада претора стала доступна плебея з 337 р.. Попереду претора йшли звичайно шість лікторів; в тих же випадках, коли він судив в Римі, при ньому знаходилися два ліктора.
З 443 р.. центуріатнімі коміціямі стали обиратися два цензори, спочатку тільки серед патріціїв. Вони обиралися один раз в п'ять років терміном на півтора року. У їх компетенцію входило виробництво цензу і розподіл громадян по триба і центуріям, а згідно із законом Овінія (біля 312 р..) Вони стали складати і списки сенаторів. У зв'язку з цими обов'язками розвивається нова функція цензорів спостереження за вдачею (сurа mоrum). Нарешті, цензори беруть участь в фінансовому управлінні Республіки (визначення величини податків, мита). Посада цензора стала доступна плебея з 351 р.., А закон Публілія Філона 339р. встановив, що один з цензорів повинен бути обов'язково плебеєм. Рішення цензорів не могли бути опротестовані народними трибунами. Влада їх означала як potestas, їм не прівласнювався imperium, як консули і преторам, тобто вони не мали права командування військом, але на цю посаду вибирали видатних громадян, часто тих, хто раніше займав вже консульська посаду, так як з часом цензура набула великого значення в політичному житті Рима. Особливе значення мав трібунат.
Питання про походження трібуната вирішується по-різному. Едуард Мейер вважав трібунат старовинною плебейською посадою, що з'явилася задовго до сецессії плебеїв. На старовину цього інституту вказує те, що трибун вважався sacrosanctus, тобто недоторканним, і дія проти трибуна вважалася порушенням релігійних заборон. Спочатку чотири трибуни представляли чотири триби. Після сецессії плебеїв трібунат був визнаний посадою загальнодержавною.
Більшість сучасних дослідників (Белох, Стюарт Джонс та інш.) Зв'язує народний трібунат з військовим трібунатом. Військові трибуни були командирами плебсу. Вони зіграли велику роль у плебейськіх страйках. Знов створена посада отримала популярне найменування. Пояснення цього заслуговує уваги.
Народні трибуни обиралися плебейськімі зборами по триб. Посада ця була доступна тільки плебсу. Спочатку обиралася два трибуни (по іншій версії чотири); згодом їх обирається десять. Особистість трибуна вважалася недоторканною. Головна функція народних трібунів захист інтересів плебеїв (jus auxilii). Звідси витікає право втручання в дії всіх магістратів (jus intercessionis), крім диктатора і цензора. Veto (забороняю) народного трибуна відміняло розпорядження магістрату, постанову народних зборів і сенату. Народним трибун належало навіть право арешту магістрату (jus prensionis). Житло трибуна було місцем притулку для всякого плебея; воно повинне було бути відкрито всю добу. Але за межею міста трибуни втрачали свою владу. Трибуни мали право скликати плебейські збори ( «право діяти з плебсом» - jus agendi cum plebe). Вони могли опротестувати рішення сенату, але спочатку не мали права виступати в сенаті, їм дозволено було лишезнаходитися перед дверима того приміщення, де відбувалося сенатським засідання. Згодом трибуни дістали право входити в сенат, брати участь в суперечках і навіть скликати сенатські засідання (jus agendi cum patribus). У середині IV ст. трибуни вже користувалися цим правом. Трибуни не були магістратами в суворому значенні цього слова.
Разом з трибунами була введена посада плебейськіх еділів, що були спочатку помічниками народних трібунів. Спочатку еділі були охоронцями храму богині Церера. З 366 р.. крім двох плебейськіх еділів стали обиратися ще два курульних еділа спочатку тільки з патріціїв, але дуже скоро вони склали з плебейськімі еділамі єдину колегію. Головні обов'язки еділів були: "cura urbis спостереження за порядком в місті; cura annonae - турбота про продовольство міста і спостереження за ринками; cura ludorum - турбота про устрій суспільної гри. Еділі обиралися трибунатні коміціямі [II. 7; 23] ".
Квестори спочатку призначалися консулами і були їх помічниками. З 447 р.. трібутні коміціії стали обирати чотирьох квесторів. З 409 р.. ця посада стала доступна плебсу. Квестор управляли державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями державного архіву, супроводжували в походи консулів і управляли касою армії, а також розподілом і продажем військової здобичі.
З екстраординарного магістратур потрібно назвати диктатора. Час виникнення цієї посади невідомий. Ймовірно, вона належить до числа латинських магістратур. Формально диктатор призначався консулом, фактично ж він обирався сенатом. Призначення диктатора відбувалося у разі надзвичайних обставин (війна, внутрішні хвилювання). Влада диктатора була обмежена тільки терміном (не більш шести місяців). Всі магістраті знаходилися в його підкоренні. По відношенню до його розпоряджень було недійсно veto народних трібунів. Він мав всю повноту влади (summum imperium). Спочатку диктатори призначалися з патріціїв; з плебеїв перший диктатор був призначений в 356 р.. Диктатор називався також magister populi. У знак виняткової його влади попереду нього йшли 24 ліктора зі зв'язками, в які були вкладені сокири. Звичайно він призначав собі помічника, начальника кінноти (magister equitum).
Особливе значення мав в житті римської держави сенат. До складу його входили головним чином колишні магістраті. Складання списку сенаторів знаходилося спочатку у веденні консула, а потім перейшло до цензорів. Список носив назву album, в ньому сенатори записувалися в суворому порядку в залежності від рангу. Спочатку вносилися колишні консули (consulares), які потім були преторами (praetorii) і т. д. Сенатор, що стояв в списку першим, називався princeps senatus. Скликати сенат могли вищі магістраті: диктатор, консул, претор; згодом це право отримали і народні трибуни. Після доповіді магістрату, що зізвала сенат, відбувалося його обговорення. Кожний з сенаторів, в залежності від свого місця в списку, висловлював свою думку, після цього відбувалося голосування і виносилося рішення (senatus consultum, decretum).
Формально сенат був дорадчо установою при магістратах, фактично ж він перетворився у вищу установу Рес
     
 
     
Реферат Банк
 
Рефераты
 
Бесплатные рефераты
 

 

 

 

 

 

 

 
 
 
  Все права защищены. Українські реферати для кожного учня !